Роздуми про цінності, мрії і плани після війни студента факультету харчових технологій та управління якості продукції АПК України

Чергова розповідь з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Моє ім’я Вайсфельд Марк, народився 4 січня 2003 року в місті Казань, Російська Федерація. Моя мама Олена Миколаївна, родом з України, місто Київ.  Виховувала і продовжує мене виховувати без батька. У двох річному віці, ми переїхали разом с мамою та бабусею до України.

 Усе моє життя проходило і проходить у найкрасивішому на землі місті Києві. Тут я пішов у садочок, а після до школи у якій моя бабуся працювала вчителем молодших класів. У школі я не був відмінником, але й не пас задніх. У 2020 році поступив у Національний Університет Біоресурсів і Природокористування України на факультет Харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Цей університет мені порадив батько мого однокласника, який працював там викладачем. Я дуже радий, що обрав саме цей університет, бо він знаходиться серед Голосіївського парку, а не у "кам’яному лісі". У мене з’явилося багато нових друзів, викладачі дуже лояльні та добрі, вони з розумінням відносяться до кожного студента та завжди допомагають, навіть поза межами університету.
   Живу я у Дарницькому районі міста Києва, біля метро Позняки. Мій дім знаходиться, напевно, у самому центрі району. Поряд з моїм домом є багато парків: Парк Партизанської Слави, Парк Позняки та інші. Також є багато ТРЦ. Саме у цих парках та торгівельн-розважвльних центрах я проводжу вільний час, разом з друзями. Також чотири роки назад, бабуся подарувала мені собаку породи Чау-чау, якого ми назвали Тьомою, вже чотири роки він несе радість усій моїй сім’і.

Хронологія подій (спогади).

    23 лютого: президент Російської Федерації підписав указ про признання окупованих територій ЛНР та ДНР незалежними.
   24 лютого: о 6:00 мене розбудила мама і сказала, що почалася війна. Я одразу ж встав, вийшов на балкон та побачив порожні парковки та забиті сотнями автомобілів дороги. Я зрозумів, що люди починають евакуацію.
   Одразу після початку вторгнення Російської Федерації на територію нашої країни, було призупинено навчання. Це дуже засмутило мене та моїх одногрупників, бо ми розуміли, що через це ми не зможемо далі навчатися та дізнаватися нове. Ситуація в Києві була під контролем, але диверсійні групи противника вже увійшли у місто. Біля мого дому знаходиться Бориспільська траса, яка веде до аеропорту Бориспіль, а як всі ми знаємо, це можуть бути одні з головніших цілей ворога. Територіальна оборона почала будувати блокпости та барикади, на вулиці було дуже багато волонтерів та людей, які приймали в цьому участь.
   25 лютого о 4:30 поблизу мого дому пролунало два вибухи, наші потужні ПВО збили дві крилаті ракети, залишки першої впали на будинок, який знаходився поруч з моїм домом. Інша впала за два кілометри від мого дому на приватний будинок. В результаті цього було поранено трьох людей, один з яких у важкому стані. О 13:00 я пішов на роботу, працюю я в продуктовому магазині. Прийшовши туди, я побачив пусті полиці, схвильованих людей, які купують все підряд. Мої колеги сказали мені, що найближчим часом продуктів завозити не будуть, через неможливість проїзду та зруйновані склади. У цей же день ми з мамою вирішили переїхати до бабусі. Ми швидко зібрали усе найнеобхідніше та переїхали до бабусі.
   26 лютого: о 8:00 в житловий будинок Голосіївського району в результаті якого постраждали невинні люди. Протягом усього дня, ми з мамою та бабусею вирішували, що нам робити. Бабуся хотіла негайно виїздити за кордон, але ми не могли взяти с собою собаку, тому ми вирішили залишитися.
   27 лютого: російські окупанти захопили місто Гостомель поблизу Києва. Саме у цьому місті знаходиться аеродром «Антонов», і саме на цьому аеродромі був розташований ангар з найбільшим у світі літаком Ан-225 «Мрія». У результаті захоплення міста, аеродром разом з літаком були знищені. Це велика втрата для світу авіації, «Мрія» був вантажним літаком, який допомагав перевозити надважкі вантажі в та з усіх куточків світу.
   28 лютого: з самого ранку я пішов с собакою на вулицю, під час нашої прогулянки я чув, як працює та обороняє наше місто українська ПВО. Трохи пізніше я пішов допомагати будувати барикади з мішків всередину якого засипали пісок.
   1 березня: я прокинувся та вирішив подивитися новини, близько 8:00 у центрі міста Харків, пролунав вибух. Була зруйнована Харківська ОДА, загинули та постраждали люди. Ще рік назад, я їздив туди до свого друга, а сьогодні це місто та невинні люди, які страждають від рук окупантів. Трохи пізніше ми пішли з мамою у продуктовий магазин купити продукти на найближчий час, бо невідомо, що буде далі. Прийшовши до магазину ми побачили хаос, люди бігають купляють все, що тільки можна. Всі перелякані, води, круп, цукру, солі немає. Нам довелося купляти закордонні продукти харчування, які коштували у два рази дорожче. Один з продавців магазину сказав, що багато складів з продукти харчування були зруйновані та невідомо коли будуть. Ввечері окупанти нанесли ракетний удар по Київській телевежі, у результаті чого в нас на деякий час пропав інтернет та частково зв’язок.
   2 березня: тиждень з початку вторгнення, сьомий день, як наші герої захищають людей та територію нашої держави. В Києві було спокійно, територіальна оборона продовжувала готоватися до ворожого наступу на столицю. З мого вікна було видно, як протитанкові їжаки перекрили дороги та Бориспільську трасу. Мені набридло сидіти вдома, я вирішив вийти на прогулянку. Людей на вулиці не було зовсім, усі мої знайомі виїхали з міста. Мені здалося, що я потрапив у фільм про апокаліпсіс, людей немає, тиша.
    3 березня: мені повідомили, що усі магазини, де я працюю, призупиняють свою роботу, а це означає, що роботи не буде. Моя мама та бабуся також припинили працювати, через вторгнення.
   4 березня: ворожа техніка веде обстріли Запорізької АЕС, це ядерна загроза усієї Європи. Запорізька АЕС найбільша у Європі, якщо станеться вибух, хвиля дістане усе в радіусі дві тисячи кілометрів. Окупантам все одно на це. Через деякий час ситуацію нормалізували та змогли уникнути небезпеки.
   5-13 березня: окупанти продовжують обстріли багатьох міст та селищ України. Усі ці дня я займавася особистими справами: займався спортом, прибирав, готував та ходив гуляти з собакою. В новинах йшлося лише про те, що ЗСУ з усіх сторін відбиває ворожі напади, ПВО працює, світ підтримує Україну. У магазини потрохи завозили продукти, люди почали виходити з дому.
   14 березня: мій університет відновив навчання в онлайн форматі, ми з одногрупниками були дуже раді, бо давно не бачили одне-одного та викладачів. Викладачі були раді чути нас, а ми їх, дехто навіть розплакався. Відновлення учбового процесу допомагало нам відволікатись від подій, що відбуваються у країні.
   15-29 березня: спочатку було все спокійно, але потім 17-го числа о шостій ранку пролунав вибух. Поблизу мене на будинок впали залишки збитої ракети. Спалахнула квартира на останньому поверсі у результаті чого загинула одна людина та ще троє постраждало. Поблизу цього будинку знаходилася моя школа, у якій я навчався. Я негайно одягнувся та пішов на місце подій. У будинку куди впали залишки ракети та найближчі до нього будинки були повністю вибиті усі вікна, в моїй школі також. Я подзвонив до своєї вчительки, яка живе поруч, щоб запитати чи все в неї гаразд та чи потрібна їй допомога. На щастя вона була не вдома та не постраждала. Прямо на місті було дуже багато людей, які заклеювали вікна та прибирали уламки. Територіальна оборона затримала двох чоловіків, яких підозрювали у тому, що вони диверсанти. Виявилося, що в них російські паспорти. Я пішов до школи, побачив нашого старого охоронця, який вночі спав у школі та відчув на собі все що трапилося. Пройшовши далі було видно лише вибиті вікна та вирвані двері – це моя рідна школа. Я залишився та допоміг прибрати уламки та заклеїти вікна гімназії. Дуже сумно, що так трапилося, постраждали люди, пошкоджено багато будинків та моя школа.
    Наступні дні було тихо, я продовжував навчатися, займатися спортом та підтримувати маму з бабусею.
    30 березня: я з мамою прийняли рішення, відправити бабусю у більш безпечне місце. Вона поїхала у Великобританію до наших родичів.
   31 березня – 20 квітня: до столиці почали повертатися люди, потрохи почали відкриватися магазини, торгівельні центри. Додому повернулося багато моїх друзів та знайомих. Вибухи припинилися, сирен майже не було.

Роздуми про цінності, про Україну, про мpії і плани після війни.

   Починаючи з 2020 року, увесь світ бореться з коронавірусом. Саме після початку цієї пандемії, багато хто почав по справжньому цінити своє життя та буди обачним. Особисто я став більш слідкувати за собою, частіше мити руки. Вже як два роки Я та маска не розлий вода, бо хвороба не відступила вона, ще поруч з нами і ми маємо з нею боротися. Зараз 2022 рік, у світі вже створили вакцину, аби укріпити імунітет проти цієї хвороби. Багато людей не цінують того, що мають. Я вважаю, що після того, що зараз відбувається в Україні – мирній та вільній країні, люди переосмислять свою поведінку, стануть більш відкриті, почнуть цінувати прості речі. Ми маємо цінувати усе те що зараз маємо та берегти це.
   Після того як Україна здолає ворога, а вона обов’язково це зробить, бо ми маємо найпотужнішу силу волі та цінуємо наш дім і нашу свободу. Країна буде процвітати, про захисників-героїв України будуть писати казки, вірші, твори, пісні. Нас підтримує цілий світ, на мою думку, після того як це все скінчиться та запанує мир, наша країна буде процвітати. Вже зараз Україну поважає увесь світ, бо в нас найдобріші люди, найхоробріша армія, найкращі лікарі та найкрасивіша природа.
   Зараз багато українців знаходяться за кордоном, у більш безпечних місцях. Але і там їм важко, бо вони дивляться на те, як руйнують їх дім та знищують країну. Прикро, що усе що люди будували та накопичували роками, може бути так легко зруйновано.
   Я хочу щоб моя бабуся якнайшвидше повернулася додому та приготувала мені свої фірмові пельмені та деруни. З самого дитинства я моя бабуся возить мене усім світом, вчить та підтримує мене. Я хочу бути впевнений, що моїй родині нічого не загрожує, що моя мама та бабуся були у безпеці. Хочеться спокійно виходити на вулицю з друзями та не думати про війну та прилетить в нас щось чи ні. Хочеться поїхати до лісу на прогулянку. Ще до початку вторгнення ми з мамою робили ремонт у квартирі, ми збирали гроші на меблі у коридор та на кухню. Також влітку ми планували їхати відпочивати за кордон, а саме у Болгарію в якій ми були вже одинадцять разів. Я хочу вже швидше закінчити другий курс, та вже на третьому прийти на очне навчання, зустрітися з викладачами, одногрупниками. Прийняти участь в цікавих змаганнях від свого факультету.
   Треба відбудовувати постраждалі міста, будувати нову інфраструктуру. Нажаль через війну загинуло дуже багато людей, дуже багато тварин. Зруйновані міста та села. Багато людей й досі живуть у метрополітені, з дітьми, тваринами. Нам дуже повезло що є багато людей, які займаються благодійністю, допомагають армії, підтримують військових. Взагалі кожен українець має пишатися нашою країною, бо ми вже не перший раз показуємо усьому світу, нашу відвагу, доброзичливість, небайдужість, підтримку та силу волі. Ми живемо у вільній країні, в нас є свобода слова, ми маємо право вибору.
Нажаль через війну, 30 відсотків нашої країни забруднені мінами та усілякими пастками, які залишив нам ворог.
   Я сподіваюся, що весь цей жах скоро закінчиться. Мені прикро дивитися на те, як гинуть невинні діти та дорослі. Україна мирна та вільна країна. Ці події змусять багатьох людей, переосмислити цінність життя та свободи.
   Я бажаю миру Україні та нашому народові, я хочу щоб усе стало на свої місця, як було раніше. Війна це не шлях у майбутнє, це шлях до занепаду та знищення будь-яких цінностей. Сподіваюся, що люди почнуть цінувати те що мають.

Слава Україні – Героям Слава!

Вайсфельд Марк
студент факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК