Виховна година День пам’яті і примирення, День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

В День пам’яті і примирення, День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні пройшла кураторська година з бакалаврами 4 курсу 2 групи.

У річницю завершення бойових дій Другої світової війни у Європі в Україні не тільки святкуватимуть традиційний День перемоги 9 травня, але й відзначатимуть 8 травня – як День пам’яті та примирення.

Громадські діячі та представники влади запропонували і символ для цього дня – квітку червоного маку.

Історики кажуть, що за зміною дат і символів має відбутися і переосмислення того, чим була Друга світова війна для України.

Вони припускають, що нинішній конфлікт на сході країни певним чином допоможе українцям зрозуміти об’єктивну картину тієї великої війни та ролі українців у ній.

Оцінити втрати, визначити час

До останнього часу історики переважно сперечалися щодо втрат України, територією якої війна у 1941-1945 роках пройшлася із заходу на схід та зі сходу на захід. Дехто почав додавати до цих втрат і події, що відбувалися на заході країни від 1939. Інші ще додавали і голод повоєнних років. Проте в Києві майже не викликало суперечок твердження, що Україна у цій війні понесла чи не найбільше жертв як серед військових, так і цивільних.

Керівник Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАНУ Юрій Шаповал наводить статистику:

“Друга світова війна у всьому світі забрала життя 50 мільйонів людей. Сталін казав, що жертвами війни (у СРСР. – Ред.) були 7 мільйонів. Хрущов озвучив цифру у 20 мільйонів, і вона на довгий час стала канонічною для СРСР. Нею ж послуговувалися у “брежнєвську епоху”. У “горбачовську перебудову” втрати визначили у 27 мільйонів. У добу Єльцина цю цифру зрізали на 400 тисяч. І зараз у Росії вживається цифра у 26 мільйонів 600 тисяч осіб”.

Для порівняння, загальні втрати Німеччини – 6 мільйонів життів.

Кількість громадян СРСР, яких призвали на військову службу, – 34,5 мільйони осіб. До 1 липня 1945 у радянських збройних силах залишалося всього 11 мільйонів 400 тисяч вояків. Перша офіційна цифра втрат особового складу була оприлюднена у 1990 році – це 8,6 мільйони осіб. Нині називають цифру у понад 10 мільйонів осіб.

Загальні людські втрати України від війни, включно із убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом із німцями, становлять до 14 мільйонів осібЮрій Шаповал, керівник Центру історичної політології

У Німеччині втрати особового складу – 3 мільйони.

“Загальні людські втрати України від війни, включно із убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом із німцями, становлять до 14 мільйонів осіб. Від 1 січня 1941 року до 1 січня 1945 населення України зменшилося із 40,9 мільйони до 27 мільйонів осіб”, – каже Олександр Шаповал і додає, що матеріальні втрати СРСР становили близько 40% від загальних втрат усіх країн, що брали участь у Другій світовій. При цьому частка України у втратах СРСР – близько 40%.

Як твердить голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, треба враховувати, що на території нинішньої Україні фактично точилися кілька воєн – німецько-польська (1939-45), німецько-радянська (1941-45), німецько-українська (1941-44), польсько-українська (1942-1947) та радянсько-українська (1939-54).

“В українських реаліях не можна навіть визначити чіткі часові рамки цієї війни. Адже перші бойові дії, які були пов’язані із Другою світовою, почалися не у вересні, а у березні 1939 року на Карпатській Україні. Останні постріли українських повстанців пролунали на початку 1960 року. Можна заперечити, що ці події не були безпосередньо пов’язані із Другою світовою, але справа у тому, що в рамках Другої світової війни в Україні відбулися не одна, а кілька воєн, ареною яких були наші землі”, – вважає Володимир Вятрович.

У всіх цих війнах Україну та українців розглядали як ресурси, каже пан В’ятрович, а звідси і величезна кількість втрат, і те, що українці брали участь у всіх цих війнах на боці різних сторін.

Саме тому, каже історик, що Україні не можна нав’язувати чорно-білу схему, де “з одного боку наші, а з іншого – німці”. На думку Володимира В’ятровича, враховуючи, що за підсумками тієї війни Україна не стала незалежною, а українці – не стали вільними людьми, для сучасної України логічніше говорити не про визволення, а про вигнання нацистів з території країни, згадувати не про перемоги, а вшановувати пам’ять усіх жертв тієї війни.