Левитський Микола Васильович – організатор кооператиного руху, «артільний батько»

   В історії нашої держави багато було цікавих постатей, патріотів, визначних діячів, знаних як в Україні так і в інших державах. Нажаль, багато з них маловідомі для широкого загалу, хоча внесок їх у розвиток історії, науки України неоціненний.
   Сьогодні наша розповідь про життя та діяльність відомого громадського діяча, кооператора і літератора Миколу Васильовича Левитського.

     В 1859 році, 6 квітня – у селі Хмільна на Київщині (нині це територія Черкаської області) народився Микола Левитський, якого сучасники називали не інакше як «артільний батько", організатор кооперативного руху, публіцист, член Української Центральної Ради.

    Народився Микола Левитський в сім’ї сільського священика. У справах служби батько переїжджав з одного місця на інше, перевозячи за собою родину. Спочатку був Чигирин, потім село Федвар (на Херсонщині).

      1879-го року Микола Левитський вступив на медичний факультет Московського університету, але був звідти відрахований за участь у революційних гуртках. Його запроторили до Бутирської в’язниці, а згодом відправили в Україну, позбавивши права вступати до вищих навчальних закладів.
      Але він, попри заборону, подався до Харкова, де вступив на юридичний факультет Харківського університету. У 1885-му році він захистив дисертацію з філософії права. Відмовився від посади викладача в університеті. Уже дипломованим спеціалістом Левитський їде працювати статистиком у Херсонському губернському земстві. На цей час помер його батько, тож мати потребувала підтримки і допомоги. Відтак Микола Левитський перебрався ближче до неї. З 1891-го року він працював присяжним повіреним у Єлисаветграді (нині це місто Кропивницький).
    У спогадах «Харків, Харків…» Олександр Семененко писав «У Єлисаветі мого юнацтва його більше знали як Артільного Батька Левитського. Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії». Таку репутацію Левитський матиме напередодні Української революції 1917-1921 років. Наприкінці ХІХ ст. він лише робив перші кроки в організації кооперативів та артілей.
     30 вересня 1894-го року він організує першу на території Російської імперії сільськогосподарську артіль у селі Федвар. Це було добровільне об’єднання селян для спільного обробку землі та збуту продукції. Через декілька років таких артілей на Херсонщині налічувалося 125. Згодом він заснував ремісничі, промислові, будівельні артілі.
    У 1917-му році Левитського обрали членом Української Центральної Ради від кооперативних товариств Києва. Працював у Генеральному Секретарстві земельних справ, згодом у Міністерстві земельних справ УНР. Продовжував представляти кооперативні товариства на Всеукраїнських з’їздах.
     Авторитет Левитського сягнув таких вершин, що протягом двох десятиліть на різноманітних міжнародних конгресах він представляв інтереси місцевих кооператорів. Він ділився досвідом та набував нових знань в Європі. Відвідав Францію, Сербію, Італію, Швецію, Німеччину, Англію.
     На сторінках часопису “Слово” він писав, що “кооперація це один з цінних елементів, які, покладені в основу… відродження нашого народу, допоможуть йому стати на… шлях всесвітніх, загальнолюдських ідей”
     За підрахунками О. Савича, внаслідок титанічної праці М. Левитського на теренах України до 1902 р. було утворено понад 180 артілей, а загалом на території Європейської частини Російської імперії до 1905 р. було утворено близько 500 промислових товариств, хоч це число нижче фактичних даних.
     Нещодавно в обласному центрі Кропивницькому з’явилася вулиця Миколи Левитського (колишня Колгоспна), хоча, за словами мешканців міста, було б зрозуміліше, якби її назвали вулицею Артільного Батька, або навіть просто Батька – саме так називали Левитського не тільки в Єлисаветграді, але й по всій Україні.
   Цікавою є літературна спадщина Миколи Васильовича. Перш за все, це його публіцистичні твори, які друкувалися у пресі рідного степового краю. Тематика публікацій різна, але у більшості Микола Левитський робив акцент на дослідженні кооперації, історії України, Єлисаветградщини, літератури, театру, та ін. Серед відомих його публікацій є: «Роль кооперації в житті народу», «Про хліборобські спілки», «Кооперація», «К истории дня кооперации», «Какие бывают союзы кооперации», «К делу организации земледельческих артелей», «К вопросу о лучшем использовании пара», «Про культурні зв’язки України з Європою ХІV-ХVІІІ ст..», «Про національне відродження України», «Про національне питання», «Про шляхи українського театру», «До історії поселення українців на Тернщині», «Єлисавет», «Рідна мова» та ін.
    Він знаходить час і для написання віршів.

Вставай до праці, прокидайтесь люде,
Тобі й нащадкам краще буде,
Кооперація, вже йде,
Вона до правди шлях веде.

    Із спогадів Олександра Семененка, український адвокат і громадський діяч, письменник-мемуарист: «Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту. Пам'ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами».
   Всім подобалися рядки із написаної ним у 1900 р. та покладеної на музику (1902 р.) думи “Туга України”, яку з неймовірним успіхом виконували відомі кобзарі, а іноді і сам автор. Ось декілька рядків із цієї проникливої туги сина рідної неньки України:

“Ой ти ненько Україно,
Ти ж рідная мати,
За що ж маєш, сиротино,
Отак пропадати…

Доки ж будуть так прилюдно
Тебе грабувати,
Злі ж сусіди тебе, бідну –
Отак обдирати?”

   Багато українських дослідників вивчали життєвий, творчий шлях «артільного батька» Миколи Васильовича Левитського: Марочко В. І., Фареній І. А., Вовченко В. Б., Ленченко Ф.І., Алиман М. В., Рекрут В. П., Пантелеймоненко А. А., Корінец Р. Я., Костик Е. П. та ін., наукові публікації про нього можна зустріти в різних наукових виданнях.
   Свої дослідження проводив і правнук М. В. Левитського – Ігор Євгенович Левитський – інженер, усе життя пропрацював у галузі атомної енергетики.

   Досліджувати свій родовід Ігор Євгенович розпочав після виходу на заслужений відпочинок. Декілька років свого життя він присвятив роботі в архівах. Дослідивши свій родовід, зрозумів, чому в родині не говорили про предків — усі чоловіки, починаючи від Андрія Левитського (1703 р. народження), були священниками. Священиком був і його дід Тимо¬фій Гаврилович Левитський, і брат його діда Василь Гаврилович. Тимофій служив у с. Веселий Кут Уманського повіту, а Василь – у селі Хмільна Канівського повіту. Саме там, у Хмільній, народився в 1859 році Микола Васильович Левитський. У 1861-му Василя Гавриловича перевели у Федвар (нині Підлісне) Олександрійського повіту.
   Коли Ігор Євгенович дійшов у своїх пошуках до двоюрідного дядька Миколи, то спочатку очам не повірив – перед ним відкрився величезний пласт історії, тисячі архівних документів: вірші і проза, статті в журналах і окремі книжки, листи від Марії Заньковецької, Василя Стефаника, Івана Карпенка-Карого, Володимира Антоновича і т. п.
    Зі слів кандидата історичних наук Ольги Степченко (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського): «Архівний фонд Миколи Васильовича Левитського залишається предметом дослідження і становить потужний джерелознавчий, інформаційний та бібліографічний ресурс для фахівців не лише з історії розвитку економічної думки, а й істориків літератури, мистецтва, видавничої справи, архівознавців, бібліотекознавців, бібліографів, українознавців, дослідників історії суспільно-політичної думки в Україні кінця ХІХ поч. ХХ ст.
  Значний комплекс цих джерел і досі не залучено до наукового обігу. Тож запрошуємо до читальної зали Інституту рукопису НБУВ усіх, хто бажає розширити свої знання, кого цікавить життя та діяльність Миколи Васильовича Левитського, як багатогранної особистості.» – режим доступу
http://www.nbuv.gov.ua/node/2091.
  В своєму заповіті Микола Васильович Левицький написав: «Я хочу быть похоронен в Киеве, в Голосееве возле с-г. института, чтоб быть ближе к молодежи будущим коллективизаторам….»
    На жаль, поки що нам не вдалося з’ясувати, що ж саме пов’язувало Миколу Левитського з нашим університетом, та маємо надію, що зможемо це зробити після закінчення карантину, коли буде відкрито доступ до архівного фонду інституту рукопису НБУВ.
   Водночас, щиро дякуємо Ігорю Євгеновичу Левитському за надані матеріали і фото з сімейного архіву.

Лариса Сідько,
завідувачка інформаційно-бібліографічного
відділу наукової бібліотеки