Мовне диво Дмитра Білоуса: 100 років від дня народження українського поета, перекладача, критика

 Дмитро Білоус – це те унікальне явище, коли життя і творчість ішли не двома різними, навіть не паралельними дорогами, а начебто невід’ємно, органічно злиті. Український поет, перекладач з болгарської мови, літературний критик, громадський діяч.

      Дмитро Григорович Білоус народився 24 квітня 1920 року в селянській багатодітній сім’ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів у селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області. Як згадував сам Дмитро Григорович, «сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували». «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», – це вже пізніше поет осмислюватиме свої першовитоки. Осмислюватиме з несподіваною, непередбачуваною дотепністю:

Взуття наше скріплював дріт,
На штанях – химеристі лати:
Сполучені (ниткою) Штати
І Греція з островом Кріт.

     Безперечно, звідти, з дитинства – спрага до праці як надійного опертя за будь-якої години. Звідти ж – виняткова скромність і життєва стійкість.
     Батько письменника закінчив лише три класи церковно-парафіяльної школи, але здобув юридичну освіту самотужки. Був волосним писарем, народним суддею, бухгалтером Державного банку. Багато читав, співав у церковному хорі. Писав п’єси, оповідання, майже сто разів зіграв роль Виборного в «Наталці Полтавці» на сільській сцені.

     Старший брат Олекса закінчив інститут народної освіти в Харкові. Був членом письменницької організації «Плуг». Друкувався в газетах і журналах. Майбутній поет згадує: «Коли я, тринадцятилітній хлопчик, після виснаження голодом 33-го захворів ще й на тиф, то в маренні повторював рядки його вірша: «В трамвай забігало сонце, сипнуло жменю ласки». Не знав тоді, що наступної весни й мені сонце «сипне жменю ласки»: Олекса працював викладачем у Харківській дитячій трудовій комуні, душею якої був Антон Семенович Макаренко, і, домовившись із ним, влаштував мене в цій комуні… Тут разом з колишніми безпритульними я вчився і працював на заводі». У харківській середній школі літературу викладав брат Павла Тичини Євген Григорович. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і став бувати в них дома, у славнозвісному будинкові письменників «Слово». «Самі відвідини родини Тичини справили на мене велике враження, – згадував потім Д. Білоус. – Адже недавно, буквально всього кілька років тому, у цій квартирі жив сам Павло Григорович, і все тут освячене його іменем».
     І ось – омріяний філологічний факультет Харківського університету, де Дмитро Білоус став однокурсником майбутніх видатних письменників Олеся Гончара і Григорія Тютюнника. У той же харківський період у літературному об'єднанні познайомився з Олександром Підсухою і Валентиною Ткаченко.

     …Війна безжально поруйнувала усі плани, сподівання, надії. Добровольцем у складі студентського батальйону іде Д. Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення, госпіталь у Красноярську. Згодом у рік 40-річчя Перемоги Олесь Терентійович Гончар згадуватиме про побратимів-студбатівців: «Серед небагатьох, котрі лишилися живими, наших студбатівців – Дмитро Білоус, поет і перекладач, з яким ми взимку 1942 року, виявляється, лежали в одному евакогоспіталі, в Красноярську, в приміщенні школи на березі Єнісею, хоч лише згодом дізналися, що під спільним дахом були наші госпітальні палати».

     Життя – найвинахідливіший сюжетотворець. Одразу після війни Д. Білоус працював літконсультантом у журналі «Вітчизна». Пощастило йому першому прочитати і оцінити рукопис (справді від руки писаний) першої частини тепер всесвітньовідомих «Прапороносців». Це видно з дарчого напису на першому виданні книги: «Першому читачеві і чесному оборонцеві «Альп» Дмитрові Білоусу з любов’ю. Олесь Гончар. 23.11.1948». Та це трапиться згодом. Війна тривала. Після одужання Д. Білоус працює на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для народних месників-партизанів. У щоденному спілкуванні з Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном формувалась творча індивідуальність поета-сатирика. Одним із перших сатиричних віршів, схвалених Петром Панчем до передачі в ефір, стала гумореска «Розв’язана суперечка». На вимогу Петра Йосиповича поету по кілька разів доводилося переробляти свої сатири, і це привчило до пошуків влучного слова.

     Неоціненними уроками були тодішні зустрічі з Остапом Вишнею, який з симпатією і прихильністю ставився до Білоуса. Згодом, на початку 50-х, Вишня захистить свого молодшого побратима од необґрунтованих нападок голобельної критики. Отже, перший творчий гарт молодий сатирик здобував у роки війни. У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернули увагу і читачів, і професійної критики збірки гумору й сатири «Осколочним!» (до речі, редагував її Андрій Малишко), «Веселі обличчя», «Зигзаг», «Колос і кукіль», «Сатиричне і ліричне», «Критичний момент», «Тарасові жарти», «Хто на черзі», «Альфи — не омеги», «Хліб-сіль їж, а правду ріж». Дмитро Білоус надійно увійшов у сатиричний цех української літератури.

     Одразу по війні 1945 року закінчив філологічний факультет Київського університету. Згодом, усього лише за три роки, 1948 року закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури. І в цьому ж 1948 році став членом Спілки письменників України.
     Книги Дмитра Білоуса завжди вражають багатством ритміки. Поет дуже тонко проникає в тему, відповідно підбираючи до неї ритмічний ключ. Тому різні віршовані розміри в нього звучать невимушено, природно. Навіть один із найскладніших розмірів дактиль, який взагалі притаманний творчій манері Білоуса, відзначається простотою і легкістю.
     Молодий душею, Д. Білоус увесь поривався у вир творчості і громадської діяльності. Він був ходячою енциклопедією, живим словником розгаданих приказок і прислів’їв, крилатих висловів, загадкових назв населених пунктів.
     Білоус – майстер перекладацької справи. Турбуючись про збагачення репертуару театрів України здобутками зарубіжної драматургії, поет здійснив переклади творів Вільяма Шекспіра, Лопе де Веги, П’єра Кальдерона, Жана Оффенбаха, Івана Базова, Івана Крилова, Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Яна Райніса.
     Попри культівсько-застійне глухоліття, попри будь-які кон’юнктурні перепади він завжди безхитрісно й цілеспрямовано служив рідному українському Слову.

     Одна зі збірок поета так і називалася – «Обережно: слово!». Крадькома щезали українські школи, якось несподівано упали тиражі українських видань. Мабуть, у ту пору такі люди, як Дмитро Білоус, видавалися багатьом філологічними диваками, надокучливими фанатиками. Та прийшов час, і питання мови сягнуло рівня глобальної політики. Нагромаджувані десятиліттями енергія, знання, спрага конкретної роботи врешті-решт знайшли благодатний вихід. Поет видає збірку віршів для дітей молодшого і середнього шкільного віку «Диво калинове». Тираж у 108 тисяч примірників миттєво щез із полиць книгарень. Книжка стала справжнім помічником учителям-словесникам. Вона образною поетичною формою пробуджує інтерес юних читачів до «механіки», структури нашої мови, до її таємничих глибин. Ні, автор аніскільки не прагне вивищити свою мову за рахунок інших. Навпаки, він шанує багатство, своєрідність будь-якої мови. Йдеться ж бо про моральний обов’язок не забувати, знати материнську мову, а коли ширше брати — про необхідність кожному нести у своїй душі святе почуття любові і шани до рідної землі та її історії. У вірші «Коли забув ти рідну мову» розповідається про повернення додому такого собі сучасного стихійного (а може, свідомого) національного нігіліста:

Не раді родичі обновам.
Чи ти об'ївся блекоти,
Що не своїм, не рідним словом
Із матір'ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
Душею вилиняв дотла,
Бо ти зневажив рідну мову,
Ту, що земля тобі дала.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Для тебе й Київ — напіврідний,
І Мінськ піврідний, і Москва.
Бо хто ти є? Іван безрідний,
Іван, не помнящий родства!

     Згадана книжка лягла в основу однойменної надзвичайно популярної радіопередачі.
     1990 року Дмитро Білоус став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка (за книжку «Диво калинове»). Згодом вийшло своєрідне продовження збірки – «Чари барвінкові».

     Дмитро Білоус – автор збірок гумору та сатири, книжок для дітей, статей, літературних розвідок про творчість українських письменників.

     Член-кореспондент Академії педагогічних наук України з березня 1994 року, почесний академік АПНУ з 2000 року, голова комісії художнього перекладу Спілки письменників України з 1976 року. Лауреат п’ятьох літературних премій, кавалер п’ятьох орденів, серед яких – орден князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (жовтень 2001) та орден «За мужність» третього ступеня (2002). Помер 13 жовтня 2004 року в Києві.

Надгробок Дмитра Білоуса на Байковому кладовищі в Києві

Тетяна Чумак,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації