Наукові публікації: страсті по Scopus і WoS
Продовжуємо публікувати матеріали стосовно оприлюдження результатів досліджень в журналах Scopus і WoS. Ознайомтесь, будь ласка, з матеріалом Сергія Козьменка, д.е.н., професор та Людмили Остапенко, к.е.н., представленим на ресурсі osvita.ua. Матеріал подано у авторській редакції.
Наукові публікації: страсті по Scopus і WoS
З вітчизняною наукою вже давно не все гаразд
і справа не тільки у відсутності фінансування:
науковці не розуміють як пишеться стаття,
журнали не в змозі досягти відповідності
міжнародним стандартам, більш-менш перспективних
журналів – одиниці – і вони «переїжджають» за кордон.
У кар’єрі кожного вітчизняного викладача або науковця є обов’язкові бар’єри, для подолання яких необхідно виконати вимоги Міністерства освіти і науки України (МОН України). Так, для отримання наукового ступеня або вченого звання слід опублікувати статті у журналах, які індексуються у Scopus або Web of Science Core Collection (WoS). Деякі університети пішли ще далі і започаткували практику включення таких вимог під час укладання контрактів з викладачами.
Їх виконання є реальним, але непростим завданням. Для цього слід виконати ряд вимог: отримати оригінальні результати дослідження, обрати журнал, оволодіти процесом спілкування з редакцією і мати у запасі хоча б з півроку-рік для того, щоб стаття була опублікована вчасно. Інтернет суттєво спрощує цю процедуру і відкриває перспективи щодо опублікування статті у журналі в любому куточку світу. Є навіть журнали, які роблять це без стягування плати з автора.
Допомогти у цьому повинна можливість доступу до повнотекстових ресурсів Scopus і WoS, яку у цьому році отримали вітчизняні науковці. Зрозуміло, що не усі, а лише ті, що працюють в університетах, які включено до переліку МОН України на безкоштовне користування ресурсами вказаних баз.
Але постає питання: чи означає наявність цих можливостей, що ними хтось скористається? Хотілося б у це вірити, але впевнені, що цього недостатньо.
Наведемо такий приклад. Навесні цього року наше видавництво (ТОВ «КВК «Ділові перспективи») вирішило безкоштовно надати можливість викладачам вітчизняних університетів опублікувати свої статті у трьох «скопусівських» журналах економічного профілю (звісно за умов отримання позитивних рецензій). Оголосили конкурс, написали електронні листи в усі університети, розповсюдили інформацію у соціальних мережах. При цьому, ми були готові опублікувати безкоштовно 15 статей і ще 15 – зі знижкою 50%. Погодьтеся, це немало, якщо виходити з того, що у журналах зі Scopus за весь 2016 рік тільки близько 50 університетів України опублікували по 15 статей та більше.
Результати виявилися приголомшливими. Можна припустити, що дехто обрав більш рейтингові журнали, дехто не знав, а дехто не повірив у таку можливість. Але, уявіть собі, що на конкурс надіслали аж 17(!) статей, половина з яких, на жаль, не підходили навіть під визначення статті.
Певну інфантильність тут демонструють і університети та академічні інститути, жодним чином не стимулюючи у цьому своїх працівників. Є, правда й таки, які системно і протягом багатьох років ведуть боротьбу за «Scopus». Переможці отримують достойні місця в різноманітних рейтингах, їм виділяють фінансування на магістерські програми та вони мають більші шанси при отриманні грантів…
Це те, що стосується саме Scopus. А от про публікацію у журналах, які індексуються у WoS переважна більшість наших науковців навіть і не мріє, бо така планка для них поки є занадто високою. Хоча у багатьох університетах світу встановлюється не просто вимога публікуватися у WoS або Scopus, а й мати мінімальне значення імпакт-фактору або квартілю для журналу, що обирається автором для розміщення статті.
Виникає закономірне питання: а не краще просувати вітчизняні наукові журнали у провідні наукометричні бази, не окремі статті у закордонні журнали з цих баз? Невже не зрозуміло, що їх присутність у провідних наукометричних базах і бібліотеках світу обов’язково додасть до позитивного іміджу України? Ситуацію з цим питанням інакше як катастрофічною, не назвеш.
Що ми маємо на сьогодні?
У WoS найбільш поважними є три платформи: SCIE (Science Citation Index Expanded) – включено приблизно 8300 журналів; SSCI (Social Science Citation Index) – 2900; AHCI (Art and Humanities Citation Index) – 1600 журналів. Спробуйте ввести у пошуку слово «Україна» і ви побачите, що у SCIE та AHCI з такою афіліацією журналів немає взагалі, у SSCI – усього чотири українських журнали (Фізика конденсованих систем – Інститут фізики конденсованих систем НАН України; Журнал математичної фізики, аналізу, геометрії – Фізико-технічний інститут низьких температур ім. Б.І. Вєркіна НАН України; Symmetry, Integrability and Geometry: Methods and Applications; Український журнал фізичної оптики – Інститут фізичної оптики імені О.Г. Влоха МОН України). Чотирі?!
Щодо Scopus. Сьогодні до цієї бази включено і є активними понад 20000 журналів, з яких тільки 44 (плюс-мінус) можна однозначно ідентифікувати як українські (їх кореспондентами при листуванні зі Scopus у якості країни видавця було вказано саме Україну). Чи не найгіршою тут є ситуація з економічними журналами. До Scopus таких включено усього шість(!). Не викликає оптимізму ще й той факт, що у жодного з цих шести журналів серед засновників немає університету або академічного інституту.
Тут можна взяти до уваги думку деяких представників гуманітарних наук стосовно того, що їм набагато складніше і опублікуватися у «скопусівських» журналах і забезпечити визнання свої журналів «скопусівськими». Можливо слід з ними погодитися, бо і Scopus, і WoS більш поблажливо відносяться до журналів з фізики, математики, астрономії, хімії, медицини тощо (навіть при певній їх невідповідності міжнародним публікаційним стандартам).
Але чи заслуговують наші журнали на включення до цих метрик? Вірніше, скільки з двох тисяч наших наукових журналів можуть заслуговувати на це? А скільки включено у ці метрики помилково?
Щоб відповісти на ці питання, рік тому ми розпочали проект по оцінюванню ступеню відповідності українських журналів міжнародним стандартам у видавничій практиці. Для цього було запропоновано показник такої відповідності, як JIC Index (Journal's International Compliance Index). Ідеальний журнал мав би індекс 1,0. Але для цього йому слід було б стовідсотково відповідати етичним принципам, мати усі необхідні формальні атрибути, індексуватися у визнаних базах, інвестувати у розвиток і технічне забезпечення, бути прозорим у своїй діяльності, динамічно розвиватися протягом багатьох років тощо. Усього це оцінювання передбачає аналіз до сотні різноманітних факторів і показників.
На сьогодні оцінено біля 200 журналів, у тому числі практично усі з тих, що включені до Scopus і WoS. Аналіз продемонстрував повне нерозуміння редакціями більшості журналів сутності процесів по створенню і розвитку рецензованого наукового журналу. Саме тому у Scopus і WoS наших журналів обмаль. До того ж вони неякісні за змістом, не англомовні і не “дотягують” до міжнародних стандартів.
Але справа ще й в тому, що є науковці, які при просуванні своїх журналів на міжнародну арену соромляться українського походження і за певних обстав схильні приховувати або взагалі не афішувати його.
У WoS і у Scopus афіліацію журналу визначають не по засновнику (власнику) журналу, не за місцем розташування редакції, а виходячи з того, у який країні зареєстрований його видавець. Завдяки цьому статистика вітчизняних журналів недораховує декількох дійсно достойних журналів. Наприклад, у залік до Сполучених Штатів Америки з WoS і Scopus йдуть такі журнали, як «Хімія і технологія води» (Journal of Water Chemistry and Technology), «Фізико-хімічна механіка матеріалів» (Materials Science), «Теоретична і експериментальна хімія» (Theoretical and Experimental Chemistry) та інші. І це тільки тому, що видавець англомовної версії цих журналів Springer Nature або яке-небудь інше закордонне видавництво.
Є у нас також й такі академічні видання, які одразу друкують журнал за кордоном, наприклад «Нейрофізіологія» (Neurophysiology) видається у тому ж Springer Nature. Це непоодинокий випадок і слід мати на увазі, що така політика може призвести до втрати деякими журналами українського коріння, наприклад, як це було з Journal of Nonlinear Mathematical Physics. Цей журнал було засновано українським вченим В.І. Фущичем і з часом він став видаватися у Taylor & Francis. У ньому публікувалися англомовні роботи українських вчених у галузі математики і фізики. Однак, коли засновника не стало (у 1997 році), роботи українських науковців дедалі рідше стали з’являтися на сторінках цього журналу. На сьогоднішній день Journal of Nonlinear Mathematical Physics остаточно втратив свою українську ідентичність.
Але є й більш цікаві випадки. Наприклад, існує такий журнал Telecommunications and Radio Engineering, що індексується Scopus і видається Begell House (США). На сайті видавця вказується, що у журналі публікуються переклади статей з журналів «Радіофізика і електроніка» (Інститут радіофізики та електроніки ім. О.Я. Усикова Національної академії наук України – ІРЕ, Харків), «Радіотехніка» (Харківський національний університет радіоелектроніки – ХІРЕ), «Телекомунікації» (ТОВ «Наука і технології», Російська Федерація, Курськ).
Вказані журнали свої статті потім дійсно друкують у Telecommunications and Radio Engineering. У журналі «Радіофізика і електроніка» є навіть форма ліцензійного договору, де передбачається право видавця (ІРЕ) перекладати та публікувати статі у журналі Telecommunications and Radio. Вірогідно інститут (?) знаходиться у певних договірних відносинах з Begell House. А потім видавець реалізує річну онлайн-версію журналу за 4518 доларів США, при цьому доступ до окремої статті надає за 35-50 доларів США.
Хто ж дійсно є власником цього журналу сказати складно, бо його доволі часто позиціонують ще як англійський переклад журналу Elektrosvyaz and Radiotekhnika, якого взагалі не існує. А от про наявність українського коріння можна з впевненістю стверджувати ще й тому, що над ним працюють три вітчизняних головних співредакторів: Володимир Яковенко (почесний директор ІРЕ), Анатолій Фісун (науковий співробітник ІРЕ) та Микола Сліпченко (проректор ХІРЕ).
Є приклади, коли українські науковці, які є менеджерами державних наукових закладів, фактично виводять статті і журнали за межи України.
Яскравою ілюстрацією такого «виводу» є журнал «Нелінійні Коливання» (Nonlinear Oscillations), який видавався у Springer з 2002 року. Але, починаючи з 2012 року англомовна версія журналу фактично припинила своє існування, а переклади статей з української версії журналу видаються «під чужим прапором», тобто у складі російського Journal of Mathematical Sciences (також Springer). За схожим сценарієм Україна втратила також англомовні версії журналів «Український математичний вісник» і «Математичні методи та фізико-механічні поля».
Зрозуміло, що усі такі випадки обов’язково слід розглядати у МОН України або НАН України, у тому числі на їх відповідність принципам публікаційної етики. Але чому таке відбувається взагалі? Мотивів може бути декілька: бажання прискорити публікацію статей вітчизняних науковців, просування журналів у різноманітні бази (звісно, Шпрінгеру це набагато простіше), отримання якогось фінансового зиску тощо.
Є ще одне питання, яке поки що не отримало достатньої уваги. Для ілюстрації слід повернутися до журналу Symmetry, Integrability and Geometry: Methods and Applications (SIGMA). Його у WoS і Scopus дійсно асоціюють з Україною (і це вірно), але ми не випадково при першому його згадуванні не вказали засновника, бо однозначно цього не можна зробити. Справа в тому, що цей журнал є електронним, тому його реєстрація не передбачена у Міністерстві юстиції України. В подібних випадках у недобросовісних засновників (практично завжди вони ж є й видавцями) виникає бажання вказувати такі вихідні дані, які їм вигідніше. Навіть за умов, якщо засновник дотримується принципів видавничої етики, можуть виникати певні непорозуміння. На щастя, до SIGMA це не відноситься, але й на його сайті засновники не зазначаються. Натомість наголошується що це неприбутковий, волонтерський проект, керований науковцями з Інституту математики НАН України. WoS вказує, що це журнал Інституту математики НАНУ. Scopus також стверджує, що видавцем є відділ цього інституту. Але на сайті Інституту математики про такий журнал навіть не згадується. До речи, журнал видається за рахунок регулярної спонсорської підтримки Foundation Compositio Mathematica and the University Library of the Radboud University Nijmegen (Університет Неймегена, Нідерланди).
Це, так скажемо, приклад «делікатного» маніпулювання даними. Ще один приклад, але вже менш «делікатний». Він стосується вже згадуваного нами журналу «Теоретична і експериментальна хімія». Журнал заснований Інститутом фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського. Це інститут НАН України і журнал видається за кошти інституту (держави), а статті переглянути можна, чомусь, не на сайтах інституту або нашої бібліотеки ім. В.І. Вернадського, а у російський Науковий електронний бібліотеці.
Таки приклади можна перераховувати й далі і свідчать вони про неповну відповідність етичним принципам навіть кращих вітчизняних журналів. А що тоді говорити про інших?
Тому у державі, на наш погляд, потрібна комплексна програма підтримки і розвитку наукових журналів. На практиці це може виглядати приблизно так, як планується зробити у Росії. Там ще у 2012 році було поставлене завдання довести частку російських публікацій у WoS до 2,44%. У зв'язку з цим, у 2016 році було запроваджено комплекс заходів, направлених на стимулювання публікаційної активності, у тому числі передбачена організаційна та фінансова підтримка засновникам журналів, які індексуються WoS і Scopus. Міністерством освіти і науки РФ фінансується програма (у 2017 році –35 млн. російських рублів), яка передбачає наступне: складання попереднього переліку наукових журналів (кількістю не менше 2500), відбір з них не менш 500 кращих журналів, остаточний відбір – 100 журналів та їх підтримка. Слід відмітити, що при відборі журналів не враховуються журнали, які видаються за кордоном і є англомовними версіями російських журналів.
Таким чином, у нас, при усьому розумінні проблеми, процес її вирішення успішно імітується протягом багатьох років. Навіть МОН України не спроможний чітко визначити, які саме наукометричні бази ми визнаємо. От і шлемо свої статті у закордонні видання, бо, на жаль, діємо за принципом, що немає пророка у своїй вітчизні.
Підготував В. Трокоз
