Так, не вмерли України ні слава, ні воля…

     Делегація університету побувала в успішному підприємстві «РостАгро», яке очолює випускник факультету механізації УСГА 1971 року Михайло Бернацький. 
     – Це не господарство, це казка, – ділиться враженнями від побаченого професор Дмитро Войтюк. – І не скористатися його виробничою базою було б просто нерозумно.
     У результаті підписано угоди про співробітництво та про проходження виробничої практики. А про самого Михайла Володимировича Бернацького і його господарство найкраще розкаже людина, яка йде з ним по життю поруч ось вже більше останніх 30 років, – відомий публіцист Борис Кириченко.

Поліський Кулібін

     Михайло Бернацький ще зі школи захоплювався математикою, дуже любив конструювати велосипеди, моделі планерів, тому без вагань пішов навчатися на факультет механізації Української сільськогосподарської академії. До речі, свого часу УСГА закінчував і його батько, от тільки факультет був іншим – лісогосподарський. І дід був лісівником. Тож малий Мишко все дитинство провів на лісовому кордоні. Але по життю вибрав поле.
     Чи не найважливішою студентською практикою для нього стала можливість ледь не цілодобово відточувати механіко-спортивні здібності у добре оснащеній вузівській школі мотокросу. Там, до речі, і звання кандидата в майстри спорту заслужив.

Перший зароблений хліб. Пріснуватий

     З дипломом інженера-механіка Михайло прийшов на автобазу Міністерства радгоспів у селищі Вишневому під Києвом, через півроку очолив чималу автоколону. Але сімейний бюджет не витримав випробувань маленькою зарплатою, і він вирішив «зійти з асфальту на землю» – згодився на пропозицію стати головним інженером радгоспу «Чоповичі» Малинського району. З цього, власне, і починається його кар’єра хлібороба.

     З новим начальником інженерної служби у господарстві вдавалося все, що на перший погляд видавалося неможливим. Коли із заводу «Ростсільмаш» поступили перші комбайни «Колос», механізатори йшли на них без бажання: побоювалися освоювати складну на той час техніку. Михайло Володимирович із завгаром Миколою Фещенком сіли на комбайн, щоб випробувати його можливості і надійність у жнивах та на власному прикладі навчати підлеглих. Як результат, радгосп першим у районі завершив жнива, а найвищого намолоту досяг екіпаж «Колосу» у складі Бернацького і Фещенка.
     У щоденних турботах збігло п’ять років. Головний інженер став однією із надійних опор колективу. Його шанували трудівники радгоспу, керівники району і республіканського об’єднання. Тільки з директором життя душа в душу так і не складалося, а нестерпні побутові умови призвели до захворювання дружини. Обставини вимагали змінити місце роботи і кліматичну зону. Тож твердо вирішив залишити рідні обжиті краї і пошукати кращої долі на Полтавщині.

Перша зустріч

     Молодий та ранній, Михайло Бернацький трапився на моєму життєвому шляху восени 1982 року, коли вивів, здавалося, безнадійно відстаючий радгосп імені Крупської Глобинського району Полтавської області у число передових. Він з тих, котрим симпатизуєш від першого потиску руки. Трішки нахилена вперед приземкувата пропорційно складена фігура міцно тримається землі. Допитливі, дещо примружені очі і високий, відкритий залисинами темно-русявого чуба лоб свідчать, що його погляду і думки не минає ніщо. Неспішна, розсудлива, без риторичних наголосів мова демонструє впевненість.

     Зустрічаємося на радгоспному дворі біля якихось незвичних приміщень. Директор пояснює: «Це склади цибулі. В кожному зберігається по дві тисячі тонн». Знаю, що вся область з потугами заготовляє 14 тисяч тонн цибулі, а тут в одному радгоспі її зимуватиме 4 тисячі тонн. Ці склади з підігрівом і вентиляцією він сконструював, запроектував і побудував самостійно. Свого часу доводилося часто бувати у сільськогосподарському кооперативі «Држіси» у ще соціалістичній Чехословаччині, який вирощував 15 тисяч тонн цибулі, з них більше двох третин експортувалося до Західної Німеччини. Кооператори для того були оснащені новітньою світовою технікою. А тут щось подібне, тільки в дещо меншому масштабі, творить з нічого (!) самостійно зовсім молодий спеціаліст.

     26-річного інженера-механіка на посаду директора призначили у серпні 1977 року. Радгосп мав 4600 гектарів землі, 3500 голів великої рогатої худоби, 850 корів і 2 тисячі свиней та завдання вирощувати насіння огірків на площі 450 гектарів, цибулі – 300 га, овочевого гороху – 100 га, квасолі – 100 га, помідорів – 50 га, квітів – 40 гектарів. Щоб з таких безкраїх городів добути і постачити на ринок насіння, потрібно було мати масу робочих рук, комплекс спеціальних машин і обладнання, умови для пакування і складування. А всього цього в радгоспі… й не було. І не тільки через брак коштів і лімітів на придбання: більшість такої техніки і обладнання вітчизняна промисловість просто не виготовляла. Але ж колектив очолив інженер-механік у класичному розумінні змісту і суті цієї професії. Бернацький міг власноруч виконати роботу слюсаря, зварювальника, наладчика, електрика, токаря, тракториста, комбайнера, шофера, а ще й конструктора і організатора.

     У господарстві навколо молодого директора швидко формувалося механізаторське ядро. Ще й тому, що він, фанат мотоспорту, обладнав простенький мотодром, де навчав механізаторів премудростям безпечної їзди на мотоциклах. Раціоналізатори і умільці виявилися й у ремонтній майстерні. Власними силами виготовили сівалки для посіву цибулі, обприскувачі для догляду за нею. Прилаштували для її збирання і очищення німецькі картоплезбиральний комбайн та сортувальну лінію.

     Директорство в радгоспі імені Крупської Михайлу Бернацькому вдалося. Вроджена твердість і пластичність характеру, організаторський дар, незгасний потяг до знань, тактовність у спілкуванні з робітниками та спеціалістами приносили високі виробничі результати, а з ними – авторитет. Недарма ж згодом став першим секретарем Новосанжарського райкому партії (за п’ять років цей район став визнаним аграрним лідером України), секретарем обкому, який опікувався АПК (від пропозиції очолити область відмовився). А після краху радянської системи згодився на пропозицію студентського однокашника, керівника концерну «Украгротехсервіс» Володимира Бортника стати його замом. Динамічній натурі добряче потертого життям Бернацького стихія ринку, в якій він опинився, імпонувала. Тож і наважився зайнятися власним бізнесом.

Чужоземного щастя примара

     Про родове дерево Бернацьких можна написати не одну книгу. У Михайлового діда було четверо братів, яким випала нелегка доля. Про зниклого безвісти діда Раймонда, який зрештою осів у Америці, Михайло дізнався десь аж у 1977 році, коли звідти приїхала до родичів сестра дідової дружини. Вона й розповіла, як доля поводила Раймонда світами: до оселення у США пройшов він ще й Австрію, Югославію, Німеччину і Бразилію. От до нього і направився Михайло, коли випала така нагода. Щоб краще уявляти майбутнє та спробувати зацікавити американського інвестора, вирішив познайомитися, як фермерствує у штаті Меріленд дід Раймонд. Старий Бернацький такому помічникові зрадів. Підремонтували та відрегулювали техніку, відвідали ряд рекламних виставок і торговельних аукціонів, познайомилися з спеціалізацією сусідніх ферм, умовами придбання матеріально-технічних ресурсів та збуту вирощеної продукції в США. Дід цілком серйозно переконував онука подати документи на оформлення американського громадянства. Без емоцій обговорювали перспективи в разі позитивного вирішення. Зрештою, Михайло дійшов висновку: піввікове дерево пересаджувати не можна. Та й організувати щось солідне в Штатах без великого капіталу чужинець не зможе. За виробничим гостюванням непомітно збігло три місяці. Ранньою весною удвох засіяли невеличке 20-гектарне Раймондове поле і тепло розпрощалися. Михайло сердечно подякував дідові за американську науку – і подався до рідного дому з упевненістю, що в Україні достатньо умов для організації приватного аграрного підприємства, і він зуміє ними скористатися.

Повернення у Пронозівку... тепер на ринок

     Логіка уважного бувальця в Нових Санжарах, Полтаві, Києві і Меріленді підказувала: принципово новий життєвий круг слід починати з місця вдалого першого старту. Тому через два десятиліття й повернувся у Глобинський район, на територію колись рідного, економічно міцного, а згодом розшматованого «реформаторами» радгоспу. З думкою розпочати виробництво насіння кукурудзи і сої на умовах приватного підприємництва.
     Старт знову видався складним. Місцеві керівники потроху призвичаїлися до нової ситуації і допускати до землі заповзятого директора побоювалися. А у Михайла Володимировича не було ні початкового капіталу для придбання матеріально-технічних ресурсів, ні застави для отримання банківського кредиту, ні гарантованого ринку для збуту продукції. Та й напрямок діяльності і структура новостворюваного підприємства бачилися розпливчато.
     Але при світлій голові й умілих руках та ще й з участю кмітливого сина Максима добрий задум переростав у прибуткову справу. Бернацький відверто поговорив з активістами сусіднього села Кирияківка. Там добре пам’ятали хазяйновитого директора радгоспу, тому без вагань передали йому в оренду свої земельні паї, які на той час використовувалися сяк-так. А неабиякий потенціал унікальної глобинської землі ще за царизму визначила і вивчала дослідна станція. Розважливий гість запропонував сільському сходу свій проект ведення виробництва та збільшення оплати за оренду наділів. Селянам пропозиція сподобалася, і товариство з обмеженою відповідальністю «РостАгро» почало господарювати на 1000 гектарів ріллі. Із зруйнованих колгоспних тракторних станів звезли залишки техніки, які ще можна було відремонтувати і пустити в роботу.

     Набуті в митарствах знання виробництва і ринку, орендована земля і реставрована техніка, найняті умілі механізатори давали підстави сподіватися на успіх, хоча б на невеликий спочатку прибуток. Актуальним постало питання: яке насіння вирощувати? Тоді на території України у фаворі були гібриди кукурудзи югославського селекційного інституту з міста Земун Поле. Вирішили запросити звідти селекціонера і створити свій українсько-югославський гібрид, пристосований до зони Лісостепу. Але через пару років зрозуміли: ринок сприймає тільки добре відомий бренд. Щоб пробитися з чимось новим, потрібно великі гроші вкладати в рекламу і розкручування. Таких коштів фірма ще не мала. Та й упевненості, що у напівпохідних умовах вдасться створити конкурентоздатне насіння, не було.

     Дорогу долає той, хто йде. Вибоїсті рідні шляхи, натоптані і накатані предками, – нашому брату звичні. Тепер вздовж їх, куди не кинь оком, – скелети колгоспних ферм чи заводські руїни та маса принишклих сильних фахівців і учених. Але не там, де господарює Михайло Бернацький: у ТОВ «АгроРос» відбудована і відповідно переорієнтована кожна споруда, а працьовиті люди – при ділі і зарплаті.

     Розпочавши практично з нуля, сьогодні «АгроРос» – одне з найбільших насінницьких підприємств України. На власній виробничій базі тут щороку виробляють до 10 тисяч тонн насіння. У тому числі кукурудзи – культури, що і є основною спеціалізацією, – більше 6 тисяч тонн. Під ділянки гібридизації тут відведені основні насіннєві площі. Господарство пропонує великий асортимент сортів озимої пшениці, перевірені сорти сої та гороху, ну і, звісно, нові гібриди кукурудзи. Кожен сорт чи гібрид, перед тим, як потрапити до виробничої групи, обов’язково перевіряється «на собі», і лише потім пропонується споживачеві. Такий підхід дозволив значно розширити партнерську мережу.

Прикладна філософія господаря Бернацького

     Сутність своєї роботи, складові успіху Михайло Бернацький визначає таким монологом.
   «Вихідна формула моєї роботи з технікою базується на трьох принципах. По-перше, всі існуючі машини придумували, створювали й удосконалювали люди. Тому будь-хто може взяти участь у цій співтворчості. По-друге, удосконаленню немає меж. І третій, головний принцип, за Гіппократом: «Не зашкодь!». Треба вміти домовлятися з природою, розуміти її закони...

     Абсолютно всі процеси базуються на чітких і зрозумілих законах. Якщо це проростання насіння, то для цього необхідна певна температура, вологість, певна глибина залягання, зрештою, певний час. Так само, щоб дитина народилася чи виросло дерево. Ми не можемо ці закони переступити, і ніхто тут нічого розумнішого за природу не придумав. Ми тільки можемо вивчати ці закони і підлаштовувати ті чи інші механізми. У підсумку, одні отриманий товар загортають у звичайний промаслений папір, а інші запаковують у яскраві коробки. Але всі механізми, які виготовляють сьогодні у США, Франції, Німеччині чи деінде, – створювали люди, які працювали на землі. Це був максимально практичний, виношений продукт. Все до дрібниць продумане, виточене, відшліфоване. Але ж усі ці машини потрапляють у різні умови. Умови, які з часом змінюються і під які треба заново підлаштовуватися. Тому й немає межі вдосконаленню...

     Зараз пішла тенденція поставляти техніку окремими вузлами, з яких кмітливий інженер, наче з дитячого конструктора Лего, складає механізми під свої потреби. Ми у фірмачів купуємо переважно робочі органи, якими доукомплектовуємо виготовлену нашими умільцями базову частину механізмів для обробки посівного зерна, внесення хімікатів, підготовки ложа і точної за глибиною і відстанню закладки насіння. Давно переконався, що досконаліше, ніж природа, ми навіть соломинку не зможемо змоделювати. Тому саме у природи треба шукати відповіді на всі наші запитання і створювати механізми, найбільш комфортні для природного середовища».

     І нині автор цих рядків залишається при непорушному переконанні: обдарований Всевишнім неабиякими здібностями, Михайло Бернацький суттєво підняв би і виробництво, і рівень людського життя, проклав би рівну і глибоку колію для нащадків за будь-якого соціального устрою.

Борис Кириченко,
Дмитро Войтюк