Ми — єдині, і на цьому будемо стояти!

     22 січня для українців — день неабиякий, день, коли українці особливо прагнуть єдності і консолідації нації, з особливою настирливістю демонструють, що хочуть збереження територіальної цілісності єдиної соборної держави, День соборності України. 
     На жаль, цьогоріч це свято проходить у час, коли Україні загрожує агресор, тому, мабуть, доцільним буде згадати, чому відзначають цей день і чому він такий важливий для нас.  
     Хоча поняття “соборність” з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно, воно не є не є явищем суто українським, це органічна ознака будь-якої нації, неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє нація на певній території; по-друге, не обмежуючись ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, передбачає духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності; по-третє, невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.    

     Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, проблема соборності завжди була особливо болючою і неймовірно складною для вирішення. Саме тому 22 січня 1919 року стало тим знаменним днем, який і відзначається як день консолідації і соборництва.   

     Звичайно, до цього часу в Україні було здійснено кілька спроб об’єднання територій і національного духу, проте повної реалізації вони не зазнавали. Події ж початку ХХ століття, котрі перелаштували не лише українську, а й багато в чому світову історію (перша світова війна, лютнева революція, більшовицький переворот), багато чого змінили у світорозумінні українців. Так, поразка країн австро-німецького блоку у першій світовій війні зумовила розпад Австро-Угорської імперії, внаслідок чого на Західній Україні активізувався національно-визвольний рух, який вживав рішучих заходів до створення власної держави. У Наддніпрянській Україні до того часу пройшло кілька архіважливих політичних процесів: на цих землях почався процес формування національних органів влади, які поставили питання про об’єднання всіх земель, де українці становили етнічну більшість. Як результат — у січні 1918 року була проголошена Українська народна республіка (УНР), а на територіях, які входили до складу Австроугорської Імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

     Одвічне ж прагнення українства до соборного життя, яке залишалося духовним імперативом тривалого бездержавного існування, потужна регенерація соборницької ідеї в умовах розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, утвердження української державності по обидва береги Збруча. Нагальна потреба об’єднаного військового захисту від зовнішніх посягань, гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль із відстоювання українських інтересів на світовій мирній конференції зумовило і наступний крок до єднання — 1 грудня 1918 року у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю", а на засіданні 3 січня 1919 року УН Рада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку". Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. 
     22 січня 1919 року у Києві відбулася урочиста маніфестація з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, урочистий молебень і парад українських військ.

     Саме той день увійшов у історію як День соборності України.

     Варто згадати тут патріотичні слова голови делегації ЗУНР, віце-президента УН Ради Л. Бачинського, який, сказав: «На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України.., та доносимо Вам, і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західньоукраїнських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани…Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу».
     

               А у промові на честь єднання нації Є. Петрушевич відзначив: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з’єднання не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе нашого Духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе».

      І хоча до справжнього об'єднання справа так і не дійшла, втримати незалежність та єдність України не судилось, бо через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ, робота уряду продовжувалася за кордоном, у тих державах, на території яких перебували його члени. ЗУНР проіснувала лише вісім з половиною місяців, проте ці факти не перекреслюють історичного просування українського народу до єднання, національної свободи і державної незалежності, хіба що вчать: здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.
 

     Через багато років, у час національного відродження України, 22 січня 1990 року мільйони українців вишикувалися у справжній живий ланцюг, що розтягся від Києва до Львова, щоб відзначити День української Соборності, День своєї єдності та свободи, а 21 січня 1999 року відповідно до Указу Президента України № 42/99 День Соборності був закріплений на законодавчому рівні. 
 

      Починаючи з 2000 року, день 22 січня відзначався в Україні як національне свято, то чому ж зараз нам знову намагаються довести, що ми, українці, — різні, що у нас різна історія і культура, різна мова, різні корені і різні предки ? 
 

     То, може, варто українцям 22 січня знову простягнути один одному руки, а ворогам все-таки зрозуміти:

ми — єдині, і на цьому будемо стояти! 
 

     Зі святом — єднаймося!

 Ірина Майданюк,
завідувач кафедри культурології